Мегахаризматичний Віктор Мельниченко – яскравий приклад сучасного «універсального солдата». Спочатку публіка пізнала Віктора як автора-виконавця гумористичних творів, згодом телеглядачі навчились сприймати його як оповідача анекдотів. Нещодавно Віктор спробував себе в ролі режисера та продюсера. Друге «я» Віктора – журналістика. За 5 років він випробував усі жанри журналістики, встиг попрацювати з кращими майстрами пера та мікрофону й стати одним із кращих інтерв’юерів Житомирщини. Сьогодні він пише книги, працює над новим естрадним проектом та живе свіжими ідеями.
Віктор звик брати інтерв’ю, ставши в цій справі визнаним майстром. Сам до останнього часу майже не давав інтерв’ю. Особисто мені він відмовляв двічі. Однак, все ж я змогла знайти аргументи, аби переконати об’єкт свого настирливого полювання. В інтерв’ю Віктор розповів скандальні, відверті факти власної біограії, які досі не публікувалися.
Вікторе, ти колись в радоефірі заявив про те, що ти – племінник майора Мельниченка. До цих пір невідомо – то був жарт чи правда?Це була радіопередача «Недільні зустрічі» - авторська передача прекрасного журналіста Миколи Чернеця, який, на превеликий жаль, нещодавно пішов з життя. Микола Гаврилович був неперевершеним майстром радіожурналістики, а його голос знала й любила вся Житомирщина. Він – один з тих, хто починав цю справу в області. І мені надзвичайно пощастило бути гостем його передачі.
Микола Гаврилович жартома запитав, чи майор Мельниченко не мій родич. Я вирішив посіяти інтригу і напівжартома сказав, що я – його племінник. Нині скажу так: родинні зв’язки з опальним майором, насправді, я не досліджував, тож те, що Микола Мельниченко не є моїм дядьком, я засвідчити не можу.
Але, здається, ти почав досліджувати свої родинні зв’язки з набагато вагомішим історичним героєм. Привідкрий завісу.Моя родина береже легенду, яка розповідає, що наш рід походить від славетного польського героя Тадеуша Костюшка. Моя бабуся Валентина, батькова мама, носила дівоче прізвище Костюшко. А одного з її дядьків назвали на честь славетного воїна – Тадеуш Костюшко. Сьогодні я працюю над розкриттям цієї сімейної таємниці.
Це ж кропітка архівна робота…Така ж кропітка, як і журналістика. Журналістика – це чітко організована робота, а не творчість, як часто думають студенти-журналісти. Журналістика, так само як математика чи хімія, має свої закони, схеми, шаблони.
Ти ж почав писати в газету ще в школі?Так, юнацький максималізм творив дивовижні речі. Я тоді написав до районки матеріал про те, як кандидат у нардепи подарував сільській школі телевізор, а потім під’їхав до розваленого будинку культури і з вікна свого масивного джипа сказав: «Жаль…»
З того часу минуло ось вже майже 10 років, а депутат більше жодного разу не приїхав до села. На минулих парламентських виборах мажоритарки не було, тож не було сенсу напрягатись. За ці роки нардеп працював у команді Льоні-Космоса, його називали світським левом, він навіть з коханцем Мадонни тусувався. Між іншим, розвалений будинок культури стоїть у селі й досі. Нещодавно той нардеп знову активізувався – незабаром вибори.
Ти колись казав, що доросла журналістика для тебе почалась із газети «20 хвилин»…Так і було. Нам же на першому курсі Володимир Шинкарук сказав: «Скромність – найкоротший шлях до бідності й невідомості». Володимир Федорович – не лише геніальний поет та композитор, він – мій наймудріший учитель. Він навчає життю, а не лише своєму предмету.
І ми з другом Тарасом Гончаруком, послухавши поради, подумали, що не треба чекати, поки запросять, а варто йти й пропонувати свої послуги в газету. А ми ж пам’ятали, що треба бути найкращими, тож пішли в найкращу газету – «20 хвилин». В мене якраз був День народження, то я думаю, багато пити не буду, бо ж завтра – в редакцію, на оглядини. Де там! Квасили, як має бути! А на ранок пішли в зазету.
Тодішній главред пані Мирослава відразу наголосила, аби про творчість і всякі інші ніжності ми забули. Її монолог був приблизно такий: думаєте мені, жінці, далеко не дівчинці, хочеться бігати днями по усих подіях, а потім до ночі сидіти в редакції, повертатись темними провулками додому, а ранком знову бігти в редакцію. Чи ви думаєте, що «вашому великому пану з кафедри» хочеться вам оті книжні істини про журналістику в сотий раз переказувати. Та може він усе життя мріяв тигрів дресирувати! Але ж раз вибрав таку професію – мусить терпіти. Вся романтика щодо професії в нас відразу вмерла.
Директор-розпорядник Житомирського театру ім. І. Кочерги Олександр Шкарупа одного разу сказав, що після твого з ним інтерв’ю газету «20 хвилин» закрили. Що він мав на увазі?Я зробив з Олександром Миколайовичем – надзвичайно душевною людиною і прекрасним актором – інтерв’ю. Це було інтерв’ю з Дідом Морозом. Він же кілька десятиліть грав зимового діда. Матеріал вийшов. Це був останній номер – газету закрили. Пізніше вона відродилась і стала тим, що ми бачимо нині.
А як ти попав у газету «Зірка надії»? Це ж був рупор Соцпартії, членом якої ти не був.Зроблю наголос, що мене запросили. І для цього не треба бути партійним. Студента 2-го курсу запосили працювати в політичну газету. Найкращий коректор Житомира і чарівна жінка Ірина Шкарупа, яка працювала в «двадцятці», перейшла працювати в «Зірку» і розповіла головному редактору Ірині Бобковій про мене. Ірина мені зателефонувала й погукала на роботу.
«Зірка» - це була моя журналістська школа. Тоді якраз там працював зірковий колектив професіоналів. Головним редактором була Ірина Бобкова. В свій час один місцевий медіамагнат сказав, що в Житомирі є три найкращі журналісти: Ірина Бобкова, Лариса Бекета та Віктор Конєв. Це не моя думка, однак Ірина – суперпрофесіонал. Вона працювала в легендарній газеті «Вечірній Житомир». На початку 90-х це була найпопулярніша газета, при тому, що вона була повністю російськомовною, і випускала її російська община. Ті сміливі прийоми подачі матеріалів та «новинки» самопіару, які сьогодні «впроваджують» провідні видання, вже тоді існували з успіхом у ВЖ. Нічого, подібного ВЖ, я досі не бачив. Усім починаючим журналюгам варто перечитати підшивку ВЖ в обласній бібліотеці, і вони можуть вважати себе професорами в журналістиці.
Ти працював разом із знаменитим художником-карикатуристом Василем Вознюком. Це було також у «Зірці»?Василь тоді паралельно працював на «Свободі слова» у Шустера і малював карикатури до матеріалів у «Зірці», зокрема й моїх. Часто в редакції він розказував про специфіку роботи Шустера. Уявляєш, яка це школа! Василь Вознюк малює картини королівським родинам Європи, а починав із того ж «Вечірнього Житомира». Там же працював і фотограф Олександр Підколесний, з яким ми також трудились у «Зірці».
Мене питають, чому я не їду в «Інтершколу». То я тобі зараз уперше скажу, що мене особисто запрошували. Більше того, один мій небідний друг пропонував проспонсорувати всю ту штуку. Але я відмовився. Тому що люди там косять бабло, а навчити когось – то другорядне. Після школи в «Зірці надії» мені не потрібна «Інтершкола». Ти уявляєш, що це таке, коли Ірина Олегівна Бобкова розповідає, як вона рано-раненько будить в готелі заспаного Андрія Данилка, а він каже, що не дасть ніякого інтерв’ю, поки не вип’є кави. А у всьому Житомирі в цей час нема води. Просто нема. І от журналістка водить альтер-его Сердючки містом, аж поки вони не опиняються в офісі Ірининого майбутнього чоловіка, де виявляється чудо-техніки – кавоварка. Ну, яка тут «Інтершкола», скажи?
Саме в «Зірці» ти зробив своє перше зіркове інтерв’ю. Чи правда, що то був Юрій Шевчук?Ні, хто таке придумав? З Шевчуком того вечора й наступного дня спілкувалась Ірина Олегівна, а я вибрав Руслану Писанку. Вони тоді привозили «За двома зайцями». Прима сказала, що не дає інтерв’ю. Зрештою, дала мені 5 хвилин. Ми спілкувались більше півгодини. Вона дозволила сфотографувати себе відразу після вистави, без макіяжу. Такого не буває, але в нас це було. Вона виглядала чарівно.
А як тебе занесло в політику, а саме у «Фронт Змін»? Як це поєднується з об’єктивністю журналіста?Стоп! Я тоді як журналіст не працював. У «Фронті змін» я очолив інформаційно-аналітичний відділ та частково був зайнятий у прес-службі. Уявляєш, студент 4 курсу очолює такий підрозділ у період підготовки до виборів Президента у потенційного переможця – Арсенія Яценюка.
Я знаю, що ти тоді пожертвував місцем в університеті, заради цієї роботи.Так, мені пропонували стати директором Студклубу. Але в той момент я відчував необхідність пізнати політичну систему зсередини, аби знати таку річ, як «політична журналістика». Тепер я був по інший бік барикад: я домовлявся з журналістами, рекламними компаніями про висвітлення роботи житомирського «Фронту Змін». Дізнався, хто платить і хто замовляє музику, де межа між заказухою і аналітикою. Я відповідав за обличчя «Фронту Змін» на Житомирщині, а це не малий досвід.
А не шкодував, що не лишився в університеті?Я ні про що в житті намагаюсь не шкодувати. Щоправда, останнім часом з’явилось нестерпне бажання передавати власні знання іншим, на конкретних практичних прикладах навчити майбутніх журналістів деяким секретам. Адже багато з того, що пишуть у профільних книжках, не має нічого спільного з реальним станом справ у цій професії. Я вже казав, варто погортати підшивку ВЖ.
«Вечірнього Житомира»? Бо «ВЖ» - це також і «Відродження Житомира». Ти, якщо не помиляюсь, єдиний затримався в цій газеті від її початку до сьогодні.От чому я вирішив-таки дати тобі інтерв’ю? Тому що ти – в темі. Це головне для журналіста. Бо багато наших колєг грішать поверховістю.
«Відродження Житомира» також варто почитати. Це найкраща газета в Житомирі на сьогодні. Тому що спочатку її власником був Фонд Михайла Заславського. А це першокласний топ-менеджер, дуже креативна людина, яка відчуває час. Михайло Віталійович привів у Житомир команду професіоналів. Спершу редактором був Ігор Байша – знаменитий майстер пера, якого називають легендою харківської журналістики.
«Відродження Житомира» - це газета європейського зразка. І я тішуся тим фактом, що в ній за рік кілька разів мінявся колектив, помінялось три редактори, а я працював з першого дня і допрацювався до посади заступника редактора.
В чом сила, брат?Працювати треба, а не амбіціями сипати, мотузку перетягувати. Керівник славетної хорової капели «Орея» Олександр Вацек привів одного разу хороший приклад. Ти приходиш до майстра, і він тобі каже: посади моркву догори коренем. Якщо ти починаєш допитуватись: «А чого догори?», - він посилає тебе під три чорти. Він – Майстер, і має на це право. А якщо ти мовчки виконуєш, приглядаєшся, вслухаєшся – він починає тебе вчити. А своя думка в тебе може з’явитися лише тоді, коли навчишся сам.
Під час роботи у «Відродженні Житомира» я отримав просто шалений досвід. Це була робота разом з провідними харківськими, київськими, херсонськими, російськими журналістами. Варто хоча б назвати легенду «Інтера» Андрія Метльова. Пам’ятаєш його передачу «Перша експедиція»?
Дивилася в запису його передачу з Гребенщиковим, моїм улюбленим співаком.В тебе гарний смак. А я знімався разом з донькою БГ у фільмі «Вера. Надежда. Любовь».
Вона класна!Вона класна!!!
І Харатьян там був, і Порошина…І Анна Снаткіна, і Кирил Плетньов… Про них я робив матеріал для «Відродження Житомира».
Кажуть, в газеті «Відродження Житомира» працювали і справжні зірки житомирської преси.Місцеві зірки працювали й ішли геть, а я лишився.
Тобі пощастило працювати зі ще однією легендою – Костянтином Кеворкяном. Що тобі дала ця співпраця?З Костянтином Ервантовичем я мав за честь працювати над дуже цікавим телепроектом історичної тематики. Костянтин Кеворкян – лідер рейтингу «Харків’янин століття», керівник відеоканалу «Перша столиця», екс-кореспондент московської телекомпанії «Вид» (ОРТ). Він підписав мені свою «Опасную книгу». Це дослідженя нацистської пропаганди, яке дуже актуальне в наш час. Росіяни зняли фільм за цією книгою – вона прекрасна. А його фільми – шедевральні. Пошукайте в Інтернеті, перегляньте – будете зачаровані. Робота з Костянтином Кеворкяном – це хороший досвід якісної тележурналістики. Костянтин Ервантович захоплений своєю справою і захоплює всіх, хто працює з ним. Він – супер-професіонал.
І дійсно, навіщо та «Інтершкола» після роботи з такими майстрами. Ну, кожному своє. Можна 10 років вчитись, а можна те ж саме за 2 роки вивчити. Справжня штука – не в книжках, а в людях. Толкові люди пишуть толкові книжки. А деякі не пишуть – треба брати диктофон чи олівець з папірцем і записувати за ними.
То може пора свою школу відкрити?Рано ще (посміхається). А от попрацювати в чужій – залюбки.
Вікторе, ти один з небагатьох житомирських журналістів, які були присутні на концерті Пола Маккартні в Києві в 2008 році. Які враження?Василь Вознюк також там був, може, хтось іще з наших. Я поєднав тоді роботу з побаченням, хоча журналіст не має такого робити. Але що поробиш, як така робота – концерти, вечірки, подорожі…
Дєвочки, вино, свободна любов…Це твоє особисте бачення (сміється).
В день концерту Маккартні стояла неймовірна спека. Ми з моєю дівчиною лишили на квартирі парасольки, куртки – все. Я був у тонесенькій футболці. Коли заходили в метро, то було сонце. Коли вийши – лив безпросвітний дощ. Здійнялась небачена гроза. Я не спостерігав такої ніколи. Блискавки сипали густо, а дощ лив щедро. Тоді добра частина апаратури замокла, і за всіма технічними правилами концерт треба було відміняти. Це ж купа проводів, електрика і мокрі музиканти. Однак, Пол сказав: «Там мої слухачі. Я не можу їх підвести». Він вийшов, вдарив по струнах – і… дощ вщух. Неймовірно!
За лічені хвилини хмари розійшлись, виглянув місяць, а повітря стало теплим-теплим. Це така дивина! Така сила мистецтва. І дві години живого концерту. «Yesterday» співав весь майдан, а танцювали всі – і малі діти, і дідусі з бабусями. Незабутньо! За такі моменти я люблю цю професію.
А що за фантастична історія сталася з іншою світовою зіркою - C.C.Catch – в Житомирі?Вона таки фантастична. C.C.Catch була топ-гостею на концерті в День народження ТРЦ «Глобал. UA». Під час чергової пісні Кароліна Мюллер (справжнє ім’я співачки) виходить на сцену і бачить, як з іншого краю на сцену виходять дві бабусі зі швабрами і починають мити сцену. І ось половину пісні вони прибирають сцену. Кароліна – в шоці, глядачі – в шоці, а бабці скурпульозно і без комплексів роблять свою роботу. C.C.Catch мусила спуститись в натовп і доспівати пісню серед глядачів.
Ну, в кожного своя робота…Сашко Крижанівський, мій друг і чудовий фотограф, тоді зробив надзвичайні знімки цієї надзвичайної події. Коли в дитинстві я слухав C.C.Catch, то мріяв про зустріч з цією чарівною білявкою. Я й подумати не міг, що колись вона сама приїде до мене в Житомир, і я матиму можливість спілкуватись з нею. І, звісно, я не міг уявити, що Житомир її ось так креативно зустріне (сміється).
Далі буде…Із зіркою серіалів "Тетянин день" та "Приречена стати зіркою" Анною Снаткіною
З хрещеним батьком російського шансону Михайлом Гульком
З популярним драматургом, донькою режисера "Королеви бензоколонки" Олексія Мішуріна Марією Ладо
Колектив газети "Зірка надії"
З Алісою Гребенщиковою на зйомках фільму "Вера. Надежда. Любовь"
Поки C.C.Catch співала, житомирянки прибирали
Оксана Кравченко«Z-Объектив»
